| Оповідання |
[Сер. 19, 200912:54 pm] |
Ось, знайшов в інеті невеличке оповіданнячко, називається "Вона любила його руки". Взагалі, я давно помітив, що я звертаю увагу на те, які руки у людини. Особливо на жіночі руки. Геех, чому я так не вмію писати... А може просто не пробував?
Вона любила його руки... Що в цьому дивного? Руки як руки, звичайні, чоловічі...
Їм були далеко до рук мармурового Аполлона, що вона бачила на фото в якісь книжці про римські музеї. Та й до рук героїв обкладинок МенХелз, які бурхливо обговорювалися її подружками на роботі, їм було далеко... Звичайні собі руки, але від думок про них її часом кидало в жар.
Його руки щодня більше ставали її нав’язливою ідеєю. Навіть риси його обличчя іноді ховалися в туман підсвідомості, але руки... Його руки, часом подряпані їхньою кішкою чи замащені фарбою від принтера, вона могла згадати будь-коли...
Вона могла згадувати кожен їх міліметр в маршрутці, відчуваючи легке та приємне ниття. Вона згадувала їх, відчуваючи як невгамовний табун мурашок приноситься спиною, в ті хвилини, коли шеф метав, наче енеїдівський Зевес, блискавки над її головою.
Що в тих руках було особливого? Вона б не змогла сказати і самій собі на сповіді. Продовгуваті пальці все ж не дотягували до вимог віртуозного володіння піаніно, але їх твердість і впевнене володіння її станом перетворювали її на розлючену тигрицю, а за хвилю обертали на вже давно забуте усіма замріяне дівчисько.
Власне ті пальці й самі бували схожі на сором’язливого хлопчака, що ховає під матрацом від батьків куплені за кишенькові у дворових товаришів сторінки, видерті з журналу незрозумілою мовою з нескромними дівчатами у різноманітних позах. В такі моменти його руки невпевнено подорожували її тілом, наче вперше відкриваючи його закутки і заглибини. І ця насторожена неспішність примушувала її серце битися щоразу швидше, а подих перетворювала на подерту кінострічку.
А іншого дня його долоні були вже власними та ненажерливими. Вони черпали її досхочу, примушуючи бриніти, наче струну. І кожного разу вона завмирала, як сполохана пташка, в передчутті цієї миті, коли його руки стискали її, щедрим жестом відпускаючи почуття й думки в сіре небо похмурого мегаполісу.
Бували й дні, коли його руки були байдужі. Байдужі щодо неї. Власне, це бувало не часто. Переважно тоді, коли її вибухова натура, що потребувала вилити нарешті кудись усю сірість та роздратування, накоплені за день в переповненому метро, на джижчастій роботі і в байдужих магазинах, розбивали таки стіну його флегматизму.
Він перетворювався в ті миті на розбурхане море. Він називав це „побити горщики”, а їй це здавалося схожим на двобій двох розлючених хижаків, що не хочуть поступатися свого. І хоча після того ще годину чи навіть більше він зводив похмуро брови і навмисно сильно бив по клавіатурі, всім своїм виглядом виказуючи, що не думає про неї, вона знала, що його пальці, його руки кожною часткою своєю тягнуться до неї.
Навіть тоді, коли вони сиділи в різних кутках кімнати...
А ще вона любила прикладати свою долоню до його. Вони обидва сміялися в ці моменти, розплюскуючи щосили радість простими посмішками. А ще їй в таким момент незмінно уявлялося, що колись вона вкладатиме в його долонь крихітну дитячу долоньку, народжену переплетінням їхніх душ.
Що було в тих звичайних руках? Вона й сама б не змогла відповісти на це питання. Вона любила їх, коли вони ховали за спиною букет, коли ховалися за ту ж спину, відмовляючись помити посуд, коли ніжно розминали її плечі в п’ятницю ввечері й коли понеділкового ранку стукотіли по клавіатурі на іншому кінці міста...
І вона не знала нічого у світі досконалішого за переплетіння їхніх пальців та долонь...
Вона любила його руки... |
|
|
