| Уривок |
[Січ. 30, 200709:56 pm] |
У неї були світлі розумні очі, виразні, ледь повненькі губи. Вона вивчала геологію, любила музику та старі книги – більше я про неї майже нічого не знав. Не бачачи її, я був упевнений, що дуже її кохаю; коли ми зустрічалися, я втрачав цю впевненість. Свідомо і несвідомо ми заподіювали один одному дрібні, але чуттєві засмучення, між нами безупинно відбувалися непорозуміння – сьогодні трагічні, завтра дріб’язкові. Але я страждав від них, а страждання – про це я знав із книг – завжди супроводжують велике почуття. Так обхідним, хоч і логічно точним шляхом я приходив до висновку, що кохаю Ганну. А вона? Я не знав про це нічого певного. Коли ми бували разом, її погляд часто уходив кудись вдалину, відкритий та відчужений, немов вона довіряла його чомусь, мені не доступному. Це сердило мене. Коли вона була поступливою, ставав покірним і я. Наші стосунки були якимись мрячними, повними недомовок, припущень і сподівань, нестерпними і разом з тим прекрасними.
Уривок із книги Станіслава Лєма «Магелланова хмара». |
|